Дідова дочка й бабина дочка
Був собі чоловік удовець і мав він дочку. Та й оженився він теж на удові, а в тої удови так само була дочка. От живуть вони всі вкупі. Дуже баба не любила дідової дочки, — сказано, як мачуха.
Ото й почала баба дідові гризти голову, що „твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки все гуля та спить товстим сном, а ти ще й жалуєш: ти б лучче, ніж мав би жалувать її, то б наняв де-небудь, то, може, й було б що з неї.“
— Де я найму її? — каже дід.
— Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото як докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо що-дня одно товкла: „веди та й годі!“ — ото нічого було робить дідові: треба везти, хоч і жалко.
От зібрались і пішли, і зайшли у великий ліс. Ото дочка дідові й каже:
— Верніться, тату, додому, — я й сама піду, десь знайду собі службу.
Ото йде та йде дуже великим лісом, — коли стоїть яблунька, обросла навкруги буряном, що й не видко, та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, — я тобі у великій пригоді стану!
От дідова дочка закотила рукава, обполола, обханючила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина пішла далі
Ото схотілось їй пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй говорить:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, — я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина обчистила, обханючила і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, — вона пішла далі.
Коли біжить така брудна та погана собака та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, — я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина заходилась, обчистила, обханючила, собака сказала: „Спасибі, дівонько!“ Дівчина пішла далі.
Коли стоїть піч і така облупана, а біля неї глина лежить. Ото й каже піч:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, — я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина пішла далі.
Ото йде та йде, — зустрічає її жінка та й каже:
— Помагай Бог тобі, дівчино!
Дівчина відказала їй: „Добре здоровя!“
— Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка.
— Іду, тіточко, щоб де наняться.
— Наймись у мене, — сказала жінка.
— Добре, відказала дівчина, — наймусь.
— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. От жінка й каже:
— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропи і вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай, — та лиш гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке, — та не бійся, що б не бачила, що б не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір; то ти нагодуй їх, то вони порозлазяться, куди якому треба.
Дівчина сказала: „Добре, пані матко, так буду робити, як ви мене навчили“.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні тобі рік, як ти в мене; коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі, нехай тобі Бог помага на все добре!
Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала, що „хочу додому, спасибі вам, пані матко!“ Хазяйка каже їй: „Піди ж, вибери якого хочеш коня й воза“. А сама наготовила їй повнісіньку скриню всякої худоби і дала їй, і випровадила у ліс ту дівчину, тоді попрощалася, — сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі, хвалячи Бога.
Ото їде дідова дочка поуз ту піч, що вона хутрувала. коли гляне — аж повнісінька піч проскур. От піч і каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі оці проскури за те, що ти мене прибрала — спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а проскури так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
Ото їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шлюфоване. Ото тільки що прибігла до возика, та й каже:
— На тобі, дівонько голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
От їде — і так їй схотілося пити, що Господи! От подумала: „Заїду до тії кринички, що я чистила, то, може, там напюсь“. Ото заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухль. Стала та дівчина пити — аж то не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. От набрала повнісіньке барильце додому, та й кухлика не забула. Ото поїхала далі.
Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на їй яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! Ото яблунька й каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обханючила.
Дівчина сказала: „Спасибі!“ та під'їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик.
Ото приїхала та дівчина додому та й гука:
— Ідіть, тату, забірайте худобу!
От вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його; він зрадів, побіг до неї, та й каже:
— Де ж ти, дочко, була?
— Служила, тату, — каже дочка. — Зносьте худобу!
А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то гарне, а то ще краще!
Ото побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
Ото як докучила дідові, що-дня це кажучи, — сказано, зависть бабу взяла, — то він сказав:
— Нехай убірається, поведу.
Ото попрощались і пішли дід з бабиною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже:
— Іди ти дочко, а я вернусь додому.
— Добре, — відказала бабина дочка, і розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
— Дівонько-голубенько, обчисть мене, обханюч мене, то я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина відказала: „Оце не видала, буду руки каляти. Ніколи мені!“
От іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
— Оце лиха година розносила вас з своїм чистінням! Мені треба йти скоренько, — сказала та дівчина та й пішла далі.
Ото іде поуз ту піч, а піч і каже:
— Дівонько-голубонько, обмаж мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
— Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазаться! — сказала бабина дочка і дуже розсердилась, і пішла далі.
Коли біжить собака — така погана, що гидко й зглянути, та:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
— Оце справді не видала, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла… І пішла бабина дочка далі, лаючи.
Ото зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
— Здорова була, дівчино!
Дівчина відказала: „Доброго здоровя, тіточко!“
— Куди ти йдеш? — спиталася жінка.
А бабина дочка й каже:
— Та йду, тіточко, щоб де наняться.
А жінка каже: „Наймись у мене, дівчино!“
— Добре, тітко, — каже дівчина. — А яке ж у вас діло?
— Чому не зумію, — відказала дівчина: — ви мені раз роскажете, а вдруге сама знатиму.
— Ось, що, дівчино, — каже жінка, — яка твоя робота: оце тобі казани — рано й вечір нагрій окропи, та не гарячі, щоб тільки тепленькі; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань ва порозі, двічі свисни, тільки не бійся, — то до тебе позлазяться всякі звірі і, гадини, і жаби, та наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
— Зумію, — відказала дівчина.
Ото поторгувались, а ввечері бабина дочка затопила піч, приставила окропи, а як закипіли казани у ключ, мов грім загремів, — бо казани великі були, — тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди, та й замішала не пійло, а лемішку, та й висипала у корито, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Ото кожне до корита — та ухватить, та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались і повивертались та й не встають, та пішла до хазяйки та й каже:
— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, що наїлись та полягали, та й не встають?
— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку, та стрімголов на двір… Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
— Ох, Боже мій! що ти наробила? ти їх попекла!
От лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як кінчився бабиній дочці рік, то вона ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню а гадюками печеними і випровадила у ліс.
От поїхала бабина дочка додому, та й не знає, що матері везе. Ото їде бабина дочка, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється; вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на їй так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та таки гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: „Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу. Ото тільки що підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок, а яблунька й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Коли дивиться, аж біжить собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще її шлюфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб одняти намисто, а собака й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш од мене намиста брати!
Та й побігла собі. А бабина дочка заплакала та й поїхала до дому.
Ото приїхала у двір до батька та, й гука:
— Ідіть, тату, заберіть худобу!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться, — аж дочка приїхала, дуже обоє зраділи, ухватили її в хату, унесли й скриню. Ото як одчинять, подивляться, — аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
— Дочко, що це таке? — бо й полякались обоє. Тоді бабина дочка стала росказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як росказала все те, то баба сказала, жалуючи:
— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще хвалити Бога, що хоч жива прийшла.
