Як Климко спровадив дідича у пекло
Жив собі багатий-пребагатий дідич, що мав у володінні велике село. Люди добре обробляли землю, але не знали ремесла. А без ремесла навіть панське господарство слабує.
Одного разу дідич покликав трьох леґінів. Першому сказав:
— Ану покажи руки.
Той показав. Пан подивився, щось поміркував і дав йому розказ.
— Підеш на рік до міста і навчишся там на коваля. Подивився на руки другого;
— Ти вивчишся на стельмаха.
Третій парубок, Климко, витягнув перед паном руки, з довгими, тонкими пальцями. Пан довго думав, потім каже.
— Ти вивчишся на злодія.
Пішли хлопці до міста. Там вчилися цілий рік, а як скінчився термін, вернулися в село. Один пішов до панської кузні, другий — до майстерні, а Климко плентався по подвір'ю і дивився, де би щось фарнути. Дідич його покликав до себе:
— Я хочу видіти, чого ти навчився. У стайні є кінь, якого я найдужче люблю. Укради його, продай на ярмарку і принеси мені готові гроші. Як не вкрадеш, то голову зітну.
— Для вельможного пана все зроблю, — відповів Климко.
На ніч дідич поклав добру варту коло свого коня, один наймит сів на нього верхи, другий тримав коня за хвіст, а два за капейстру.
Коли добре стемніло, Климко перебрався за стареньку жінку, взяв у торбу кілька фляшок горілки і став голосити коло панської брами:
— Ой Божечку святенький, я заблудилася в дорозі, ніч темна, додому далеко, а я не можу цю горілку донести.
— Ходи, бабко, сюди! — крикнув один з наймитів. — Переночуєш у нас, а завтра понесеш свою горілку.
Климко увійшов до стайні, ліг під жолоб і заснув. У той час наймити украли з торби горілку, випили її і швидко сп'яніли. Де стояли, там і звалилися...
Климко встав, вивів коня в лісок. Потім вернувся, висадив одного наймита на терлицю, другому дав тримати конопляний хвіст, а двом спереду — прив'язав мотузки до рук. Після того поїхав на ярмарок коня продавати.
Вранці пан увійшов до стайні й за голову схопився.
Того ж таки дня вернувся Климко з ярмарку і дав панові гроші За проданого коня.
— Тепер, Климку, маєш украсти вола від плуга, — сказав йому Дідич.
— Для вельможного пана все зроблю.
Папські форналі орали під лісом. Климко подивився на них здалеку й подумав, як украсти вола. Він узяв квочку з курчатами й пустив на краю лісу. Один з форналів пішов врубати на пужална бучок. Побачив квочку з курчатами й покликав інших форналів:
— Ходімо, хлопці, сюди, наловимо тут лісових птахів. Форналі покинули волів і побігли ловити курчат.
Климко випряг вола з ярма, відрізав кавалок його хвоста, встромив другому волові до рота і втік з худобиною в ліс.
Форналі зловили квочку з курчатами, принесли до воза — глип — один віл пропав!
— Дивись, яке диво, віл вола з'їв! — крикнув один з форналів. — Ади, не встиг хвоста проглинути.
Пішли форналі до пана і замельдували.
— Паночку, сьогодні, коли ми орали під лісом, віл вола з'їв. Дідич зрозумів, чия то робота. Покликав Климка до себе й сказав:
— Як ти такий мудрий, то вкради мою паню.
— Зроблю так, як хоче наш вельможний пан.
Климко купив добру пару чобіт і кинув один чобіт у лісі серед дороги, а другий трохи далі. Заліз у корчі й чекає.
Почувся стукіт кінських копит. То пані їхала до міста. Фірман глипнув на землю й вигукнув:
— Ади, вельможна пані, чобіт!
— Злізь і візьми його, — відповіла пані.
— А що буду робити з одним чоботом? Якби два, то було б що носити. А так... — і фірман цьвохнув батогом.
Через якийсь час побачив другий чобіт. Притримав коні і сказав:
— Ади, вельможна пані, другий чобіт.
— Я тобі казала взяти перший чобіт. Злізь і біжи за ним, доки хтось не забрав.
Климко чув з-під корча, що вони говорили. Коли фірман вернувся за чоботом, він вискочив на сидіння, схопив віжки в руки і поїхав якомога швидко.
На середині лісу його здибали чорти.
— Куди тікаєш, Климку?
— У місто, на ярмарок.
— Що везеш продавати?
— Вельможну паню.
— Продай її нам. Скільки правиш?
— Мішок грошей.
Чорти кинули легіневі гроші, сіли на бричку й поїхали. Климко вернувся додому.
— Я вкрав, вельможний пане, вашу жінку. Дідич почухав потилицю й каже.
— Приведи її назад, заплачу триста ринських.
— Папі вже нема.
— А де ж вона?
— Продав її чортам.
Дідич заплакав ревними сльозами.
— Ти здурів, Климку? Що я робитиму тепер без моєї коханої пані?
— Не плачте, вельможний пане, вона живе щасливо, у кришталевому палаці. В неї щодня є високі гості — принци, князі, графи.
— Поведи мене, Климку, до неї, бо я ніде ніколи не бував.
— Не поведу, вельможний пане.
— Чому?
— Бо ми пропадемо без такого доброго дідича, як ви. Вам сподобається в пані, і не захочете вернутись. А що ми, сироти, тоді будемо робити?
— Я вернуся, Климку, не журися...
— Ні, папочку. Тоді зробіть так: скличте людей і сповістіть їм, що як ви не вернетеся, то вони будуть вільні від панщини. І що тільки я дістану право ділити між ними ваше господарство.
— Говориш, Климку, як п'яний. Кажу ж тобі, що вернуся, — розсердився пан.
— Як вернетеся, все буде по-старому.
Пан подумав і все зробив так, як сказав Климко.
На другий день нарубок взяв горщик води, жмуток якогось зілля і кавалчик крейди. Пішов з дідичем у ліс. Залишив його під дубом, а сам подався знов до того місця, де здибався з чортами. Вмочив зілля у воду і скропив довкола землю. Потому лазив на колінах з крейдою в руці.
Кілька чортів вискочили з-під землі й спитали;
— Що ти робиш, Климку?
— Обводжу святе місце.
— Нащо?
— На ньому хочу збудувати церкву.
— Ти звар'ював, Климку? Нащо нам церкви над самою головою?
— Мене то не обходить. Завтра попи мають тут службу божу правити.
— Що хочеш за те, аби ти дав нам чистий спокій? — спитав старший дідько.
— Хочу, щоб ви забрали мого пана до пекла і дали йому там гарячу роботу. Він чекає вас отам, під дубом, — показав Климко.
— Давай його сюди! — втішилися чорти.
Зловили паниська, затягли до пекла і там йому одразу показали, по чому лікоть киселиці.
Климко вернувся у село, роздав чесним людям усі панські маєтки й поля. Він довго жив, землю свою орав і нічого у людей не крав. Може, й тепер ще живе на світі.
