Кіт і граф Попеловський
Був наймит і кіт. Був то старий кіт, моцно довго в господара служив. І він заслаб. А наймит в стодолі молотив і приходе на полудень до хати, а господиня каже:
- Возьми єго де викинь, бо він уже заслаб, то щезне в хаті, то буде кепсько.
А він узяв того кота і приніс до стодоли і каже:
- Небоже, лежи тут, бо й мені колись так прийде. Доки я здоровий, роблю, то мене люблять.
Він єго положив у стодолі в соломі і приніс ему трошки в черепочку їсти; і він єго годував без цілий тиждень так, і той кіт одужав. Тим часом наймит заслаб. Ну, лежав їден день, два дні, три дні, а нарешті господар каже:
- Я тебе буду тримати, годувати, лиш іди собі з хати десь там в запілля. От день, два дні, десь там занесли їсти наймитові, а на третій день господар каже:
- Він лежить, я ему за що буду носити їсти?
Лежить наймит цілий день, лежить, нічого не їсть, вже не дають. А кіт каже!
- Но, ратував ти мене, я тебе буду ратувати. Кинувся кіт, от, як то він знає, в єгомосця на стриху висять ковбаси - старий кіт знає всі входи, побіг, прибіг, потягнув ему ковбасу, питльований хліб приніс і каже:
- На, маєш, будеш мав на пару день їсти.
Він знов пішов другий раз, брав там ковбасу чи сало ніс - в него відбили, та й каже, той кіт:
- Знаєш, Іване, мені ту зле, - я тобі принесу ту, що в мене відіб'ють, і мене ще виб'ють. Іди зо мною, там є стара цегольня, там є старі печі, іди зо мною, я тебе там заведу, я там безпечно буду тебе доглядати.
Він єго там завів на цегольню, там була стара піч, наймит собі ліг у тій печі. А кіт - Тут і будь!
А то було так під містом. Він зачав ходити, зачав єго живити; носив, носив, достарчив на дві неділі харчу розмаїтого, як то слабий чоловік потребує, то він то все ему достарчив, делікатне і тлусте. Потому каже до него:
- Маєш жити, вже на дві неділі досить того харчу.
І наймит одужував трохи, а кіт каже:
- Я йду, я тебе мушу вженити.
Кіт пішов до магазину до цісарського - як то колись у замку був магазин, а там ґрати на літо відчинені; поліз до магазину через ґрати, добув сподні ему файні офіцерські, шапку-вуланку і так старався, не виволікав аби яке шмаття, іно офіцерське витягав; аби вбрати того наймита, як генеральського, сина у мундур. І допіру як той наймит видужав, кіт каже:
- Ну, вбирайся в мундур. Я тебе на зальоти поведу.
Але наймит до него каже:
- Як ти мене на зальоти поведеш?
- Я тебе зроблю королем.
- Як ти мене зробиш королем, як я по-руську простий Іван і не вмію ні читати, ні писати?!
- Ніц, но мене слухай - аби-сь мене слухав, то буде все добре, ти тут будь. Він пішов до короля - був так король недалеко - і каже:
- Я маю тутай на зальоти припровадити їдного королевського сина...
Ну там відразу в замку оголосили, жи прийде той син на зальоти.
А кіт пішов вночі до магазину, десь там до каси, добув - перше то так гроші не ховали моцно, як тепер ховають, - добув пук паперів і приносе наймитові:
- На, маєш гроші, жиби-сь мав у кишені. Іди до міста і найми собі фіякер, жиб був слічний, і порядні коні, і поїдем на зальоти. Тілько пам'ятай, як там поїдеш, - бо я не буду з тобою говорити, я буду собі там ходити, - жиби ти знав, що говорити. Кажи, як будуть тебе питати за маєток: "Я є сам їден і я маю двір свій, коні, воли, корови, палац і так далі, всей маєток маю“. Ніц, но мене слухай.
Допіру вони поїхали туди на зальоти тим фіякром. Як вони там приїхали то там І зачали ся гостити: пили, їли, співали, - досить, жи тим старим сподобався наймит, був слічний, хоч то був простий Іван, але вбрався в царський мундур, мав поставу файну.
А та молода панна думає собі так у своїм дусі: "Жиби ти навіть не мав нічого, то я за тебе піду, добре, жи ти татові ісподобався...“ І вони єго не хтять пустити::вжі?
- Вже будь тут, будем робити весілля.
А той кіт викликав єго на двір і каже:
- Тим часом поки тутай весілля ви зробите, то я піду вистараюсь для тебе маєток.
Той кіт пішов у свою дорогу, а наймит лишився жити у замку... Так минуло зо три неділі, поки те весілля зробили.
Але весілля робиться, а наймит такий смутний, він собі міркує, що як єго кіт покине, то допіру біда буде, він нічо не має... А кіт ему дав ім'я таке: "Ян, граф Попеловський“. Як там єго будуть питати, жиби знав, що казати. А назвав кіт єго так через те, що наймит лежав у попелі.
А тим часом кіт ґави не лапав, а дізнався, що була в Поникві стара пані, мала добра слічні, а була вона відьмою і робила людям різне лихо. Допіру він там пішов, обнишпорив те господарство - а пані маєтна дуже була, все мала: худобу, фільварок такий, що ого-го. Кіт там пішов до теї пані:
- Пані, тут на вас розбійники змовилися, хочуть застрілити.
А та каже:
- Ну й що ж я буду робити!?
Кіт каже:
- Жиби-сьте де сховалися!
- Не знаю, чи зараз, чи ні?
А він каже:
- То допіру аж за тиждень вони тутка-во рихтуються.
Наполохав тогу пані, а сам йде назад до Івана. За три неділі вони ся знову побачили. Та й кіт відразу з порогу:
- Єсть!
- Єсть? Ну, богу дякувати!
Тепер настала пора вже вибиратися на своє господарство, а не знають куди, коб не кіт. Дає єму король цуг війська, повози, повибиралися, посідали, музика грає...
Але дорога через ліс там була, проїхали вони добрий шмат, а кіт до него каже:
- Тутай зупиніться, трохи спочивайте, а я піду наперед, а як я ся верну, допіру будете їхати там.
Кіт побіг наперед до того палацу, до теї пані і каже:
- Пані, сховайтеся, бо розбійники йдут, заб'ют вас. А вона каже:
- Де ж я сховаюся!?
- Тут є недалеко гай, а в тім гаї дуже моцна груба липа - там у ту липу йдіть, нех вас заведуть, і там ви сховаєтеся.
Пані зара казала собі, аби два льокаї її запровадили, а кіт каже до тих льокаїв:
- А сами верніться назад!
І як вони вернулися назад, він їм розказав:
- Тут їде граф і буде то все відтепер утримувати. Він називається Ян, граф Попеловський. Повиходьте всі наперед, льокаї, фурмани, які-но слуги жиють у тім палаці, так усі повиходьте і кричіть: "їде наш пан, граф Попеловський, віва-а-ат!“ Всі кричіть нараз, як буде їхати. Він дуже вам буде сипати гроші, як будете так кричати нараз.
Отже, як то почули, жи буде сипати гроші, так у сей же час усе ся зібрало, хто-но жив, наперед. А він побіг навпроти свого панства і до него каже:
- Ану, машеруймо! Командуй, жиби машерували.
Як мали до теї липи їхати, пару кроків ще так, пару сажень ще було, каже:
- Командуй, жиб на ту липу стріляли, бо то дерево моцне, але старе, ще чого доброго вітер звалить і кого заб'є.
Як наймит закомандував на ту липу стріляти свому войську, то так ту липу побили на друзки і ту паню там забили в тій липі. А слуги як почули, жи такий галас там, крик у тім гайку, летять назустріч. А кіт наймитові сказав:
- Як будуть кричати "віват!“, жиби-сь кидав гроші сюди-туди, сюди-туди з повоза.
Ото як поприлітали слуги, глянули, жи стільки войська, панства такого, як зачали кричати:
- їде наш пан, граф Попеловський, віва-а-ат!
Лемент такий... Припровадили молодих до палацу, наймит гроші сипав сюди-туди на землю. В палаці молоді пройшлися по покоях, подивилася королівна, жи слічний маєток є, і їй сподобалося моцно. Потому молодий вийшов, дав по парі грейцарів кожному жовнірові і відпровадив назад додому, а сами зосталися там жити.
Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Юрка Соколовського, в 1894 році.
Стиль запису збережено.
