Про бідного сироту

Був собі один парубок. Тато і мама повмирали н лишили його самого на світі. Тяжко йому було. Якось пішов до двірника й питає:

- Скажи, пане двірнику, чому я ні в кого не можу доробитися? Двірник відповів;

Ти в чорний день народився, до чорної книги записаний, читати-писати не вмієш — щастя не будеш мати, - А я, говори, пане двірнику, своє! — розсердився парубок. — Я щастя мушу мати!

Парубок тяжко гарував іще один рік. Але ні до чого не догарувався — який був, такий лишився, ї задумав спитати владику, чому він так капарно живе.

Взяв торбу на плечі, палицю у руки й подався до міста, де мешкав владика. Зайшов до нього і питає:

 — Скажи, святий отче, чому я так тяжко бідую на світі? Владика відповів:

Ти в чорний день народився, до чорної книжки записаний, читати-писати не вмієш — щастя не будеш мати.

 — Я вам не вірю, святий отче! Мушу мати щастя! — І парубок вийшов сердитий на вулицю, Ходив містом І думав: «Треба піти до самого цісаря. Той, напевно, скаже мені так, як І мас бути». Прийшов до палацу, а варта не пускає.

 — Гов, куди ти лізеш!

 — Ану, не зачіпайте! Хіба ви не знаєте, що вельможний цісар — то мій вуйко!

Л недалеко брами, у квітнику, стояла файла дівчина. Вона гукнула:

 — Не тримайте легеня!

Жовніри поставали гантах перед гуцулом. Вій увійшов і — просто до цісаря, - Скажи, вельможний цісарю, чому мені так тяжко на світі? Цісар так само відповів, як інші пани; Ти в чорний день народився, до чорної книжки записаний, читати-писати не вмієш — щастя не будеш мати.

Гуцул скривився, почухав собі потилицю й вийшов. Коло брами його перестріла ота файна дівчина, яка поралася в квітах.

 — Чого ти сумуєш, легіню? — спитала.

 — Та як веселитися, файна моя чічко? Я вже був у двірника, святого владики і вельможного цісаря. Питався їх, чому нені тяжко живеться на світі, а вони відповіли: «Ти в чорний день народився, до чорної книжко записаний, читати-писати не вмієш — щастя не будеш мати».

Дівчина засміялася:

 — Знав кого питати! На такс запитання тільки якась дівчина може відповісти.

Парубок зрадів:

- I ти зможеш, чічко? Ану кажи...

 — Треба оженитися.

 — Та чи пішла б ти за мене?

- Як тато дозволить... Вернися і спитай.

 — А хто твій тато?

 — Цісар.

Хлопець пішов до цісаря і сказав усе, що мас робити, аби йому легше жилося па світі.

- Хто тебе навчив так говорити? — здивувався цісар.

 — Ота дівчина, що у квітнику.

Цісар так розсердився, що аж іскри з нього поскакали. Вийшов надвір і крикнув своїй доньці:

 — Коли ти така добра, то йди собі з гуцулом!

 — Най буде, тату, я піду, але спочатку мушу попрощатися з мамою.

Пішла до мами і сказала їй про волю тата, мати заплакала, дала їй торбу золота й погладила її по голові:

 — Не журися, доню і я буду тобі допомагатиму й далі. Дівчина взяла гуцула за руку, і вони й пішли в гори. Я був на їх весіллі та так там нагостився, що й не пам'ятаю, як закінчилася ця казка.