Солдат і смерть
Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Йшов-йшов, аж перестрівають його три старці:
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Оддав другу копійку.
Під вечір вже ще три старці просять:
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Оддав і третю копійку.
Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Скинув шинелю й оддав.
— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.
— А що ж я, — каже, — буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: я про що не подумаю, зараз щоб там і було.
— Добре, служивий, іди собі з богом. Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. «Дай, — дума, — подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей.
Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.
— Е, — каже, — і це добре.
Покурив-покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама й погасла.
Дивиться — летить пара качок; він розшморгнув торбинку та:
— А в торбинку!
Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:
— Що даси? Я, — каже, — можу вигнать чортів.
— Як, — каже, — виженеш, я тебе до смерті догодую.
Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує — щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.
— Чого ти? — питає солдат.
— Я тебе з'їм!
Солдат торбинку розшморгнув та:
— А в торбинку!
Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай той чорт проситись:
— Пусти. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити.
Пустив його солдат.
От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він наказує:
— Покладіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.
Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.
— Що, — питає, — горілка є?
- Є.
— Тютюн є?
— Є.
— Огонь є?
— Є.
— От рай, так рай!
Ходить по пеклі, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить: — Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.
Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
— Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От помірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:
— Ах, в похід, в похід!
За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
— Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть. Пішов солдат, де там той рай у бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить
він, аж іде смерть. Солдат до неї:
— Бабусю, чуєш? Ти це куди?
— До бога, служивий.
— За чим?
— Та спитати, що мені на землі робити.
— Почекай тут, я піду спитаю. Приходить перед бога.
— Прийшла, — каже, — смерть, питає, що їй на землі робити.
— Хай, — каже бог, — морить самих старих людей три роки.
От він вертається та й згадав:
«А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:
— Велів бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
От через три роки знов смерть іде до бога.
— Пожди тут, я піду спитаю, — каже солдат. Приходить до бога. — Прийшла, боже, смерть, питає, що їй робити.
— Скажеш, щоб три роки мертвила самих середніх людей.
Він і роздумавсь:
«Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:
— Сказав бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
— Спасибі, служивий, — та й пішла. Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа.
— Спитай, служивий, що мені ще робити? Він пішов.
— Прийшла, боже, смерть, питає, що їй робити?
— Хай, — каже, — мертвить самих маленьких дітей.
Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:
— Сказав бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.
Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не угледів її, вона й проскочила сама до бога. Як прийшла, то й розжалілась, за що її бог голодом карає.
— Це він тобі все набрехав! Піди його самого ще раз умертви.
От вийшла вона до солдата та й каже:
— Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку та:
— А в торбинку!
Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.
