Піаніст. Надзвичайна історія виживання

Мемуари, що надихнули Романа Поланскі на створення оскароносного фільму, який отримав Золоту пальмову гілку — найпрестижнішу нагороду Каннського кінофестивалю Названа однією з найкращих книжок 1999 року за версією Los Angeles Times 23 вересня 1939 року Владислав Шпільман грав Ноктюрн № 20 до-дієз мінор Шопена в прямому ефірі радіо, під такі гучні вибухи, що фортепіано не було чути. Це була остання пряма трансляція музики з Варшави. Того дня в радіостанцію влучила німецька бомба і Польське радіо припинило мовлення. Вся родина геніального композитора загинула, а його життя врятував німецький офіцер, який почув, як він грає той самий Ноктюрн на піаніно, знайденому серед уламків. Чому варто прочитати книжку «Піаніст. Надзвичайна історія виживання»? Реальна історія про силу музики і мистецтва в умовах нацистської окупації. Книга Шпільмана детально описує життя в гетто та руїнах міста — це важливе свідчення про Голокост і воєнні злочини нацистів. «Піаніст» — це документом епохи, який допомагає зберегти історію для майбутніх поколінь. Мемуари надихнули Романа Поланскі на створення оскароносного фільму, який отримав Золоту пальмову гілку — найпрестижнішу нагороду Каннського кінофестивалю. Названа однією з найкращих книжок 1999 року за версією Los Angeles Times. Видання з передмовою Анджея Шпільмана й післямовою Вольфа Бірманна. Про автораВладислав Шпільман (Władysław Szpilman) — видатний польський піаніст, композитор єврейського походження та автор мемуарів, що стали основою для фільму Романа Поланського «Піаніст», який отримав «Оскар» і «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі 2002 року. Під час Другої світової війни пережив Варшавське гетто і завдяки допомозі німецького офіцера Вільма Гозенфельда врятувався під час окупації. Шпільман створив понад 450 пісень, численні інструментальні твори та музику до кінофільмів. До кінця життя він активно гастролював із концертами по всьому світу. Цитати«У «Новочесній» ніхто не звертав на мою музику ні найменшої уваги. Що голосніше я грав, то голосніше розмовляли відвідувачі, зайняті їжею та питвом, і щодня між мною та ними відбувалося змагання, хто кого здолає. Якось один відвідувач навіть попросив мене через офіціанта ненадовго припинити грати, бо музика заважала йому перевірити якість золотих двадцятидоларових монет, що їх він щойно купив у приятеля. Тоді він обережно постукав монетами по мармуровій стільниці, взяв їх пучками пальців, підніс до вуха й зосереджено прислухався до їхнього дзенькоту — єдиної музики, що його цікавила. Я не затримався там надовго. На щастя, знайшов роботу в зовсім іншому кафе, на вулиці Сєнній, куди послухати мою гру приходила єврейська інтелігенція. Саме там я заробив репутацію хорошого виконавця і заприятелював з людьми, з якими згодом мені доведеться не лише збавити приємні часи, а й пережити немало жахливих. Серед завсідників кафе був художник Роман Крамштик, дуже талановитий митець, друг Артура Рубінштейна й Кароля Шимановського. Він працював над чудовим циклом малюнків про повсякденне життя в гетто. Не підозрював, що його самого вб’ють, а більшість цих малюнків буде втрачена.»«Прокинувся я від звуку вибухів. Уже розвиднилося. Я подивився на годинник: шоста. Вибухи були не дуже гучними і здавалося, що вони десь далеко, принаймні точно за містом. Очевидно, відбувалися військові навчання, до яких за останні пару днів ми вже звикли. За кілька хвилин вибухи припинилися. Я подумав, чи не поспати мені ще, але було вже надто світло й сонячно. Я вирішив почитати до сніданку. Була вже, мабуть, восьма година, коли двері моєї кімнати відчинилися. На порозі стояла мама, одягнена так, ніби от-от збиралася вийти в місто. Вона була блідіша, ніж зазвичай, і не могла приховати свого обурення, коли побачила, що я досі в ліжку й читаю. Вона розтулила рота, ніби хотіла щось сказати, але на першому слові голос їй зрадив, і вона змушена була прочистити горло. Нарешті промовила, схвильовано і квапливо:— Уставай! Війна... почалася війна.»«Гідність, яку місто раптово втратило, вже не повернеш. Ось це й була поразка.»«Я заграв ноктюрн до-дієз мінор Шопена. Скляний дренькіт розстроєних струн розносився порожньою квартирою і сходами, плив крізь руїни будинку на іншому боці вулиці й повертався приглушеним, меланхолійним відлунням. Коли я закінчив грати, тиша здавалася моторошною і ще похмурішою, ніж раніше. Десь на вулиці занявкала кішка. Внизу біля будинку пролунав постріл — різкий і гучний, безпомилково німецький.»Відгуки«Вражає... Багата неймовірними подіями, образами та людьми», — The Wall Street Journal«Дивовижний документ, що має неоціненну історичну і людську цінності», — The Los Angeles Times«Історично незамінний», — Washington Post Book World«Піаніст» — прекрасна книга», — The Boston Globe«У порівнянні зі стандартами мемуарів про Голокост, ця книга приголомшує», — Seattle Weekly««Піаніст» — приголомшлива данина тому, що може витримати одна людина, і водночас свідчення сили людських почуттів», — The Plain Dealer«Шпільман вирізняється проникливістю і сліпучою ясністю... Напрочуд зрозуміла», — Publishers Weekly (зіркова рецензія)«Приголомшливі мемуари про Голокост, які з винятковою прямолінійністю та холоднокровністю відтворюють відчайдушну боротьбу автора за виживання», — Kirkus Reviews««Піаніст» — книга настільки актуальна і насичена, несамовита і просто красиво написана, що їй вдається розповісти нам історію жахливих подій так, наче ми читаємо її вперше... Абсолютно незабутня книга», — The Daily Telegraph«Спогади Владислава Шпільмана про життя в окупованій нацистами Варшаві і єврейському гетто вражають. Все передано з підкресленою інтимністю і буденністю, які роблять їх до болю близькими», — The Observer«Історія розказана з такою простотою, що залишає в шлунку суміш огиди, жаху, відчаю, люті та провини, що захоплюють читача», — The Spectator«Висвітлює наочно жах, який пережив польський народ. Розповідь Шпільмана має миттєвий, емоційний і болісний вплив», — The Sunday Telegraph