Чоловік, що розумів бесіду звірів
Був собі бідний чоловік. Йшов він раз в лісі дорогою. І дивиться: вогонь горить! над дорогою, а в тім вогні так як би колесо таке велике: там вуж кричить у тім вогню. Чоловік підійшов, став, і маркотно му ся зробило, що той вуж пищить у вогні, а не може з того вогню. І жаль єму зробився. Взяв він палку, до того вужа запхав її. Вуж по тій палці виліз та й на шию вчепився тому хлопові. Йде чоловік гет далі, каже сам до себе:
— Е, я біду надибав.
Вийшли у поле. Вуж бачить, що єму вже в полі зле — без ліса не може жити він — каже до того чоловіка:
— Чекай, — каже, — я тут злізу, а ти тут чекай на тім місці, я ту прийду до тебе і щось собі таке принесу, що ти будеш знати все, що ся де робить.
Приніс вуж таке зернятко і дає єму. Та й розійшлися.
Бачить хлоп у полі дуб стоїть, більше нема нічого, йно їден дуб. Ліг він під тим дубом, І на дубі сидить ворона молода і стара. Та молода кричить до старої:
— Дай їсти мені!
А стара ворона каже:
— Що я тобі дам їсти, я не маю що! Чекай, тут пан приїде, будуть ночувати, то вони привезуть всього, будеш мати, що їсти.
Допіру акурат той пан приїздить, і діти, і жінка, і кухня, всьо. Поставили стіл, їдять, п’юють, забавляються.
— Нам тут вигідно, — каже пан, — будем тут ночувати. І стеляться під тим дубом.
А хлоп, що під дубом був, каже:
— Ні, ви тут не лягайте спати! Лягайте собі далі на полі далеко.
Полягали на полі, сплять — той дуб уночі тарах! тарах! тарах! та й мельк! Та й вернувся в поле. Впав, а ті рано повставали, Бог їх виратував. І вже пан того хлопа не покинув, вже взяв з собою, бо він охоронив єго від біди.
По якімсь часі пан знов поїхав в дорогу. І за ним пішло два пси, їден маленький вдома зістався, в покою. Десь там пан бавився, може, місяць, ще тиждень в дорозі, а льокай обікрав того пана. Забрав гроші, срібло, всьо. Пан приїхав, а єму кажуть, що єго обікрали.
Раз сидять всі, вечеряють, той чоловік сидить із ними. Собаки, що приїхали з паном, того маленького під столом кусають і кажуть:
— Господар поїхав, ти тут був і давись, щоб вкрали!
Хлоп слухає і розуміє, що говорять ті собаки.
А той маленький собачка, що зістався у покою, каже:
— Що я винен тому, то льокай вкрав. Там у гною за стайнею лежать ті гроші, ідіть та візьміть!
Чоловік каже панові:
— Ходіть за мною. Пішли до гною.
— Тут копайте!
І викопали всі гроші, панові віддали.
Той чоловік знав все, що йно птиця котра каже. А пані з своїм чоловіком добре не жила. Де би він, пан, не поїхав, то пані мала іншого собі там коханця.
Півень був і сорок курей. Та й той хлоп каже панові:
— Півень кілько курей має і всім раду дає, а ти, пане, своїй жінці не хочеш дати ради... Возьми нагайки, вибий її, а буде добре.
Півень вийшов, ту курку сюди, ту курку туди, ту курку сюди, а сам став в середині І пан взяв нагайку, добре вибив, і вже потім слухала.
Ну, то вже ті буде кінець.
Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), у Кіндрата Сторожука, серпень 1894 р.
Стиль запису збережено.
