Яка любов найліпша?

Жив Поганий цар. Мав він трьох дочок. Хотів знати, як його дочки люблять, тому покликав дівчат до себе:

 — Котра з пас як мене любить?

Старша каже:

 — Я вас люблю так, як вино.

Каже середуща:

 — Я вас люблю, як хліб.

Каже наймолодша:

 — Я вас люблю так, як сіль.

Розсердився цар на молодшу доньку, прогнав її з дому.

Бідолашна дівчина пішла, плачучи, дісами, полями, пустелями. Ходить по світу, пе має, небога, де голову прихилити. Зустріла раз вона стару жінку.

- Чого ти, дівчино, так гірко плачеш?

- Як мені, бабусю, не плакати, коли було нас три у батька, а мене він прогнав.

 — Та чому тебе прогнав?

Розповіла дівчина, як старий цар покликав їх до собе, як питав їх і як вона сказала.

 — Не плач, не журися! Йди до мого брата! Будеш у нього добро жити.

 — А як я його знайду?

 — А так. Підеш до лісу, побачиш велике озеро, коло озера — хата, а в хаті мій брат.

Пішла дівчина до лісу. Справді, знайшла велике озеро, коло озера красну хату. На дворі побачила чоловіка.

 — Чи ви мене не взяли б до себе служити?

 — А чому ні? Служницю мені треба...

Так дівчина залишилася в лісі.

Одного разу дівчина на поточку прала білизну. І якось непомітно загубила з пальця дорогий перстень. Та до озера ходив купатися царський син, побачив він перстень — вода його принесла, — підняв і думає собі:

“А чий він може бути? Хто його мав на руці?” Зайшов царський син до хати в лісі. Дивиться, а тут сидить засмучена красна дівчина.

 — Чого ти, дівчино, така сумна? — питає.

Та як мені не сумувати, коли я загубила перстень? Царський син впиняв перстень і показав дівчині.

- Ой, перстень мій! — скрикнула радісно дівчина. Парубок дівчині надів перстень на палець, посміхнувся до неї привітно і промовив:

- Ходи зі мною! Ти моя суджена.

Дівчина хоче йти, бо парубок теж красивий, а господар каже:

 — Чекай, я тобі за добру службу мушу віддячити. Поклали слуги на віз багато добра і запрягли до воза коней.

Повінчалися молоді й покликали на гостину велику громаду людей. Прийшов на гостину і Поганий цар.

Відданиця наказала куховаркам наготувати всіляких варенин і печенин, та щоб нічого не було посолене. Несолену страву подали Поганому цареві.

- Що таке? Чому тут нема солі? — розсердився Поганий цар, кинув ложкою і пішов з-за столу.

Відданиця підійшла до батька й каже:

- Світлий царю! Ви не любите несолену страву? А чи пам'ятаєте, як ви свою молодшу доньку прогнали з дому за те, що вона вам сказала: «Я вас люблю так, як сіль».

Цар впізнав свою доньку тільки тепер. Він розцілував її і почав просити, щоб вернулася додому.

Летів через високі гори сірий горобець, а цій казці — кінець.