Солом'яний бичок
Баю-баю — Соломяний бичок
Жив собі дід та баба. Дід служив та заробляв не багато,а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають; що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда:
— Зроби та й зроби мені, діду, соломяного бичка і осмоли його смолою.
— Навіщо тобі той бичок здався?
— Зроби, вже знаю на що.
Дід — нічого робить — взяв, зробив соломяного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От, на ранок баба набрала мичок і погнала соломяного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:
— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка:
— Хто ти такий? — питає, — скажи мені!
А бичок і каже: „Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений“.
Ведмідь каже: — „Коли ти соломяний, смолою обсмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!“
Бичок нічого, — ведмідь тоді його зараз за бік, давай смолу оддирати. Оддирав, оддирав та й завяз зубами, та й ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка бо-зна куди! От баба прокидається — аж бичка й нема. „Ох мені лихо велике! де це мій бичок дівся? мабудь, він уже додому пішов.“ Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:
— Діду, діду, бичок наш ведмідя привів!
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужілю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:
— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:
— Хто ти такий? Скажи мені!
— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!
— Коли ти смолою засмолений, — каже вовк, — то дай і мені смоли засмолити бік, а то тії собаки обідрали.
— Бери!
Вовк зараз до боку, хотів смоли оддерти. Драв, драв та зубами й завяз, що ніяк уже й не оддере: що хоче назад, то ніяк. Він так вовтузається з тим бичком! Прокидається баба — аж бичка уже й не видко. Вона подумала: „Мабудь, мій бичок додому побрів“ та й пішла; коли дивиться — вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.
Погнала баба і на третій день бичка пастись; сіла під могилою та й заснула. Біжить лисичка:
— Хто ти такий? — питає бичка.
— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
— Дай мені смоли, голубчику, приложити до боку: отії хорти трохи шкури не зняли!
— Бери!
Увязла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика піймали.
От як назбіралось їх, дід прийшов над ляду у льох. Ведмідь йому й каже:
— Ох, дідусю, пусти на волю: я тобі багато меду принесу.
Взяв і випустив ведмедика. Знов сів над лядою. Вовк його й просить:
— Ой, дідусю, пусти мене, я тобі за те цілу отару овечок прижену.
— Гляди!
І вовка випустив. Сидить, а лисичка виткнула мордочку та й собі просить:
— Ой, пусти мене, дідусю, я тобі й гусей і курей принесу!
— Ну, гляди!
І лисичку пустив. Остався один зайчик і той просить:
— Пусти мене, дідусю, — я тобі стьожок, серег, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю.
Пустив і того.
От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! щось до діда в двері. Баба прокинулась;
— Діду, діду! щось до нас у двері шкряботить, — піди, подивись!
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий улік меду притяг. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! Коли вийде — аж повен двір овець вовк понаводив. От незабаром лисичка принесла гусей, курей — усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, серег, намиста доброго… І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити в дорогу та так забагатіли! А бичок, як не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й ростав.
